Прокляття кургана Кірсан-Оба: скіфська версія - Этнографический Донбасс
Menu

Прокляття кургана Кірсан-Оба: скіфська версія

Перші міфи та легенди на території Східної Європи виникли у скіфському суспільстві. І в наші часи в народі з'являються міфи, які виникають на підставі історичних явищ, або продовженням вже відомих. Один з таких міфів був записаний під час краєзнавчої практики Донецького національного університету в селі Стара Ласпа Тельманівського району Донецької області. Цей міф пов'язаний з найбільшим курганом в околиці, який тутешнє населення називає Кірсан-Оба.

Багато років потому на кіммерійські землі прий­шли кочові народи, яких переслідували вороги. Ці народи називали себе сколотами, а стародавні греки нарекли їх скіфами. Головний серед кочівників - цар Гаргітай, він був мудрим та славетним воїном. Багато подвигів можна нарахувати на його життєвому шляху. Його ім'я оспівували в піснях та байках. Кажуть, що він був сином Зевса. Було у нього троє синів - Ліпоксаіс, Лрпоксаіс та Колаксаіс - відважні воїни та славетні полководці. В період їх царювання на Скіфську землю з неба впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира та чаша. Першим побачив ці речі старший брат. Тільки він підійшов, щоб узяти їх, як золото спалахнуло. Теж сталося, коли підійшов другий брат. Так полум'я золота відігнало братів, але коли підійшов молодший брат, то вогонь згас і він відніс золото до себе додому.

Після цього Ліпоксаіс і Арпоксаіс згодились віддати царство молодшому брату і були добрими виконавцями планів молодшого брата.

В Північному Причорномор'ї зіткнулись дві могутні сили - скіфи та кіммерійці на правому березі річки, яку греки називали Танаіс. Її води були швидкими та чистими, але після численних сутичок вони стали червоними від крові загиблих воїнів. Битви відбувались одна за одною і були довгими та жорстокими. Бились не на життя, а на смерть, самовіддано жертвуючи головою. Багато воїнів пали з обох ворогуючих сторін на полях битв.

Після першого бою почали ховати загиблих. У скіфів звичай поховання був простим та поважним, особливо до тих, хто загинув на полі бою. В могилу поряд з загиблими скіфами клали зброю та вірного коня: дорога в інший світ була важкою, небезпечною та довгою. Зверху насипали невеличкий курган, кру­глий як сонце, яке в темному світі буде висвітлювати дорогу. Коли був час - поминали, плакали. Л не було часу - через деякий час поверталися на місце загибелі або поховання та проводили поховальну тризну. Ллє пам'ятали мужніх завжди, складаючи про них легенди, передаючи їх з покоління в покоління.

Коли поховали загиблих розпочинали підготовку до бою. Адже не могли скіфи не воювати - це було головне кредо їхнього життя. Займались хто чим - хто меч-акінак точить, хто коня запрягає-чисте, а хто богам своїм молиться, щоб допомогли в нелегкі часи. І раптом десь почувся дикий крик, в якому злилися радість і відчайдушність кіммерійців. Нічого подіб­ного раніше мирна місцевість не чула. З кожною хвилиною цей крик швидко наближався до табору скіфів. Завжди готові перемагати, скіфи не розгубились і цього разу. Ліпоксаіс та Арпоксаіс дали клич і всі воїни почали повертати брички на колесах так, щоб зробити загальне коло без доступу з зовні. Воїни, які багато бачили в своєму житті, мовчки готувались до оборони. Здавалось, що налякати їх неможливо було нічим. Але те, що вони побачили, настільки їх вразило, що назавжди зосталось в пам'яті їх нащадків та їх самих, як страшний сон. Можливо, із-за того і з'явилась ця легенда, яка дійшла і до наших днів.

Обдумуючи варіанти помсти своїм переможцям, вони зупинялись на непередбаченому. Проте наважи­лись зупинитись на особливо жорстокому, позну­щались над тим, що вороги цінували дуже високо - над недавно захованими воїнами.

Напасти вирішили зненацька.

По безмежному степу неслись вершники з підня­тими до верху списами. А на наконечниках списів були наколоті голови воїнів, котрих нещодавно скіфи поховали. Кіммерійські воїни відкопали своїх вбитих ворогів, зняли з них лати та забрали зброю. А потім, жорстоко познущавшись над ними, відрубали їм голови та наділи їх на списи. Такої жорстокості ще ніхто не знав. Старші брати в розпачі накинулись на ворогів. Колоксаіс намагався зупинити їх, організувати міцний опір кіммерійцям за військовою тактикою. Та брати нічого не бачили і нічого не чули. Як звичайні вояки відважно бились з ворогом. Захопились переслідуванням та загинули.

Вороги тікали, аж горіли п'яти, тому загинувших полководців підібрали їх воїни і привезли до табору. Колоксаіс разом з батьком плакали над своїми братами та синами. Декілька днів від племені до племені, від роду до роду возили в траурній колісниці Ліпоксаіса та Арпоксаіса. Зустрічні скіфи оплакували братів. Жінки оплакували по-жіночі: хто плакав, хто рвав на собі волосся. Чоловіки обрізали собі волосся на голові, надрізали мочку вуха або проколювали ліву руку стрілою. Таким чином всі показували скорботу ні загиблими.

Тепер перед скіфами стала проблема, як піхоронити своїх сородичів? Була можливість повторення попереднього поховального обряду. Але де була гарантія того, що жорстокий ворог, не повторить свій підлий вчинок. Помста кіммерійців переступала всі межі, для них не було нічого святого. Тоді Таргітай, який в останній час майже повністю відійшов від політичних справ і все більше часу придавав жрецькій діяльності. Не довго думаючи він придумав новий поховальний обряд, не порушуючи старі звичаї та традиції.

Після звичайного поховального обряду, пов'язаного з оплакуванням, похованням під курган­ним написом, весь курган стали укріпляти зверху камінням. Кожний, хто приймав участь в заупокійній тризні, повинен був принести з собою декілька великих каменюк. Так стали викладати зверху кургану - відмостку, яка отримала пізніше у спеціалістів назву "панцира". Під час тризни Таргітай піднявся на вершину кургану і почав просити богів, щоб вони оберігали тих, хто відправлявся зараз служити їм в іншому світі. В його словах чулась туга батька, поховавшого синів, і сум царя, загубившего своїх славетних воїнів. Л на останок цар-жрець вимовив таке страшне прокляття, адресоване тому, хто порушить спокій похованих воїнів.

Швидко промайнув час. Виситься в безкрайніх степах у села Кірсаново високий курган. Він стоїть непохитно вже багато століть. Зберігає в собі всі таємні всі таємниці минулого. Люди прозвали його Кірсан-Оба. Стоїть самотньо курган... Він мовчить. Обіцяє донести послідовникам весь героїзм попередників, всю мужність, яку вони лишили там, далеко, колись. Тричі приходили вороги і намагалися осквернити поховання відважних скіфських воїнів, але не вдалось. Є дві круглих в плані плями - свідки спроб давніх грабіжників забратись поховання, але сипиться каміння і зачиняють грабіжницьке око.

Записано зі слів жителя с. Стара Ласпа Тельманівського району Донецької області Сироєда A.M.

Знання деяких імен і обрядів у царських скіфів свідчить, що ця легенда зародилась вже в наші дні і в своїй основі утримує фрагменти із творів Геродота Галікарнаського.

Отже, історичне краєзнавство значно збагачує історичну науку, а також є достатнім полем перевірки загальних і окремих положень теорії і практики історичного пізнання.

Людмила Броваренко


Поделитесь этой статьей с друзьями
>