Скандинавськi руни як iсторичне джерело з iсторiї України - Этнографический Донбасс
Menu

Скандинавськi руни як iсторичне джерело з iсторiї України

Одним з найважливіших напрямів європейської інтеграції є міжна­родна співпраця в галузі культури. Це партнерство охоплює весь істо­рично помітний період європейських кроскультурних зв’язків, в тому числі і скандинавські руни. Вони є одним з основних духовних витоків не тільки сучасної культури Північної Європи, насамперед Скандинавії, справили величезний вплив на культуру германців в цілому, а також від­билися в суміжній слов’янській культурі.

Вивчення рунічних надписів як історичного джерела має принципове значення при дослідженні ет­ногенезу поліетнічної України, Скандинавії і Європи в цілому. При цьо­му вони актуальні як в плані ретроспективному, так і в перспективному, оскільки скандинавський чинник відігравав важливу роль у формуван­ні етнічної ідентичності і продовжує залишатися важливою складовою частиною цього процесу. Актуальність проблеми відзначається також її прикладним характером: комплекс зібраних, систематизованих і проа­налізованих матеріалів скандинавських рунічних надписів може бути корисним і затребуваним при реалізації етнокультурного і конфесій­ного державного менеджменту всіх рівнів. Все це, безумовно, сприяти­ме подальшому розвитку цивільного суспільства і успішній інтеграції України в європейський культурний соціум.

Дана проблема має свою історію вивчення. Дослідження окремих її аспектів здійснювалося як у зарубіжному, так і у вітчизняному науково­му просторі. Відповідно до проблемно-тематичного принципу у студію­ванні проблеми доцільно виділити декілька фундаментальних площин, на яких акцентується увага науковців. Найбільше актуалізуються та ак­тивно опрацьовуються на академічному рівні питання, пов’язані з до­слідженням лінгвістичного та історичного розділів рунічних надписів на меморіальних стелах із Скандинавських країн, в текстах яких згадують­ся взаємозв’язки зі Східною Європою, з одного боку, з іншого — руніч­них пам’ятників, що знаходяться в самій Східній Європі, підтверджую­чи зв’язки між названими в них людьми із тамтешньою територією [1].

Незамінними для відновлення історичного фону, на тлі якого прохо­див генезис рун як історичного джерела з історії Давньої Русі, є видані праці українського історика-сходознавця, професора Гарвардського університету, закордонного члена Національної академії наук Украї­ни, продовжувача традицій української національної школи Грушев­ського — О.Й. Пріцака [2] та російської дослідниці, доктора історич­них наук, завідуючої відділом історії Східної Європи в Античності і Середньовіччі Інституту загальної історії РАН О.О. Мельникової [3]. Зокрема, Олена Олександрівна Мельник в рамках східноєвропейського топонімічного регіону (для України Середнє Подніпров’я) звертається до дефініції свідчень скандинавських рун стосовно зв’язків між скан­динавськими країнами та територіями, котрі належать сучасній дер­жаві Україна.

Проблема інтерпретації шведського рунічного надпису із острову Березань (Україна) викликала активну зацікавленість переважно з боку російських дослідників: Ф.А. Брауна [4], О.О. Ридзевської [5], Н.В. Енго­ватова [6].

Водночас слід констатувати відсутність ґрунтовних монографій з теми і наявність недостатньо широкого кола наукових робіт, присвя­чених окремим аспектам проблеми. Зокрема, поза увагою дослідників залишається специфіка скандинавських рун як історичного джерела з історії України. Назріла необхідність у координації дій і виробленні єди­ної концепції вивчення рунічних надписів між національними історіо­графічними школами.

Мета дослідження полягає в вивченні питання скандинавських рун як історичного джерела з історії України.

Базовими джерелами, покладеними в основу статті, виступають епі­графічні (руни молодшого футарка та рунічні надписи) [7], епічні [8], історичні твори [9], довідкові видання [10].

Історизм скандинавських рун як історичного джерела полягає не тільки в тому, що в них описуються ті або інші факти минулого, але і в тому, що вони самі є частиною цього минулого, рунічні надписи сучасні подіям, які в них згадані, що є надзвичайною рідкістю для Середньовіччя взагалі, а для скандинавської та східноєвропейської історії особливо: крім епіграфічних, найдавніші писемні пам’ятки як у Скандинавії, так і в Давній Русі з’являються лише до кінця XII і в середині XI ст. відповідно, але в обох регіонах вони збереглися у значно пізніших рукописах.

Досліджуючи проблему скандинавських рун як історичного джере­ла щодо історії України, слід зазначити, що маємо лише одну вказівку про контакти скандинавів із мешканцями о. Березань в середині XI — на початку XII ст. Про це свідчить камінь, вкритий скандинавськими молодшими рунами (відкритий в 1905 році професором Новоросій­ського університету Е.Р. Штерном) в гирлі Дніпра на острові Березань (Україна). Згідно з фахівцями пам’ятник був встановлений компаньй­онами загиблого і має наступний зміст: «Грани соорудил этот холм по Карлу своему сотоварищу» [4, с. 69]. Рунічний текст викликав активну зацікавленість з боку вітчизняних та зарубіжних дослідників. Зокрема, видатний український історик-сходознавець О.Й. Пріцак вважає, що рунічний камінь — пряме матеріальне підтвердження походів вікінгів до Чорного моря і до Візантії, а острів Березань був останньою зупин­кою на шляху скандинавів із «варяг у греки» [2, с. 412].

Російська дослідниця О.О. Мельникова інтерпретує рунічний текст як згадку про торговельні зв’язки між о. Березань і Швецією, вважаючи, що вжитий в тексті термін «felag» («filak») тлумачиться як об’єднання декількох людей для сумісного ведення справ, насамперед заморської торгівлі; при цьому компаньйон набуває ряд прав, близьких до прав родичів, особливо при розділі спадку [11, с. 162]. Олена Олександрівна вважає, що такі товариства утворювалися на час однієї поїздки, для ве­дення торгових справ. Звідси можна припустити, що знахідка подібного рунічного надпису може свідчити про зародження об’єднань для тор­гівлі скандинавів із зарубіжними країнами (у даному випадку із остро­вом Березань) в середині XІ — на початку XII ст.

Таким чином, скандинавський рунічний надпис, виконаний молод­шим футарком і знайдений у гирлі Дніпра, є цінним джерелом з історії України, так як дає зведення по середньовічній соціально-економічній історії: вказує на існування зовнішньоторговельних зв’язків мешканців о. Березань із о. Готландом (Швеція), із одного боку, з іншого — допома­гає встановити географічний ареал поїздок вікінгів на шляху до Візантії.

Слід зазначити, що маємо два рунічні надписи, в Норвегії і Готлан­ді, в котрих засвідчуються назви топонімів періоду Давньої Русі. Осо­бливість їх полягає у випадковості згадок географічної номенклатури. Зустрічаються вони лише один раз і включені в текст, очевидно, в силу якихось особливих обставин, наприклад, розповіді очевидців. Серед них представлені назви міст, поселення, дніпровського порогу та його перекату.

Норвезький надпис на камені з Альстада в Опландській області, ви­конаний в першій третині ХІ ст., має наступний зміст: «Эгиль устано­вил этот камень по Торальду, своему сыну. Он умер в Витахольме меж­ду Устахольмом и Гардом» [12, с. 179-181]. Розглядаючи рунічний текст, вітчизняні та зарубіжні дослідники виявили, що топоніми «Vitaholmr» та «Ustaholmr» пов’язані з Середнім Подніпров’ям та ототожнюються з давньоруськими містами Вітічев та Устя, розташованими на південь від Києва[2, С. 411]. Цікаво, що відповідно до надпису «Vitaholmr» на­зивається місцем смерті людини, на честь якої встановлено пам’ятник, і якщо це дійсно Вітічев, то перебування в ньому скандинава навряд чи може бути дивним: у Вітічеві, за повідомленням Костянтина Багря­нородного, в середині X ст. знаходився пункт збору караванів для пла­вання у Візантію, важливу роль він відігравав, очевидно, і в XI в. [9, с. 46-47]. Варто також зауважити, що вжите в тексті загальне давньоскан­динавське означення Русі (Gardr) український дослідник О. Пріцак ін­терпретує як згадку міста Києва, аргументуючи, що це похідна коротка форма від Konugardr (в скандинавських сагах вживається як дефініція міста Києва). Напевно, «північноєвропейські» найменування «gardr» утворили топонімічну модель, яка була використана при знайомстві з іншими містами, пов’язаними єдиним шляхом [2, с. 411]. Новгород, Київ і Константинополь — три найважливіших центри на шляху зі Сканди­навії у Візантію, і назви «-gardr» відзначають початок, серединний пункт і кінець шляху «із варяг у греки».

Аifur, поріг на Дніпрі (Ненаситець), та один із його перекатів Rufstain (Рваний камінь) згадуються в рунічному надписі з Пільгордса в Готланді (Швеція, початок ХІ ст.): «Ярко окрашенные установлены эти камни: (и его) брат Хродвисл. Эйстейн (и) Эймунд вместе установили эти камни по Хравну к югу от Ровстейна. Они добрались вплоть до Айфора. Ви­филь вел (отряд)»[12, с. 183].

Із змісту тексту можна здогадатися, що замовники каменю переб­ували в поході разом із загиблим братом, і тому були добре інформо­вані про назву місця, звідки повернули назад. Тлумачення отриманих із рунічного тексту гідронімів можна виявити в праці Констянтина Багря­нородного «Об управлении империей», в котрій вказується, що ділянка порогів займала особливе положення при плаваннях униз по Дніпру: з одного боку, подолання деяких з них становило велику небезпеку, зокре­ма наголошується, що Айфор — величезний поріг, через який човни не могли пройти і їх доводилося переносити по суші на руках; з іншого — тут мандрівників чекали кочовики в надії на легку здобич, причому саме у Айфора засідки бували особливо часті із-за того, що товари виносили на сушу [9, с. 46-49]. Очевидно, що як в X, так і в XI ст. тут гинуло багато воїнів і купців, які прямували у Візантію або поверталися назад.

Таким чином, скандинавські рунічні надписи, відкриті на території Норвегії і Швеції, можуть служити вагомим джерелом з історії Украї­ни, адже виявлені в них топоніми, пов’язані з Середнім Подніпров’ям, допомагають встановити найбільш активний маршрут скандинавських воїнів і купців у Візантію, визначаючи вагому роль функціонування Дніпровського шляху для норманів в Х–ХІ століттях. Рунічні надпи­си надають хоча короткі і розрізнені, але цінні відомості про зв’язки торговельного або воєнного характеру скандинавських країн Норвегії та Швеції із територіями, які належать сучасній державі Україна, руни доповнюють давньоруську літературу та підтверджують повідомлення щодо існування шляху «із варягів в греки».

Перспективи дослідження проблеми пов’язані з дефініцією змістов­ного навантаження виявлених маркерів зі скандинавських рунічних надписів та пошуком еквівалентних смислових аналогій в давньорусь­ких джерелах. Це дозволить в умовах активної модернізації історії вия­вити ступінь репрезентативності джерела, звідси об’єктивно здійснити тлумачення та залучення провідних понять до пояснення історичних фактів, простежити еволюцію їхнього функціонального призначення. Як підведення підсумку отримані результати відзначити у вигляді гео­графічного покажчика та словника термінів.

Курзенкова А.О., Україна, Донецьк


Поделитесь этой статьей с друзьями
>